Хочу вам розповісти одну цікаву історію, яка трапилась зі мною не так давно. Цей день нічим не відрізнявся від інших, тому й коли вийшов з під’їзду до машини, то знову перемовився з бабусями на лавочці кількома словами. Вони завжди виходили о цій порі на вулицю, подихати повітрям та поспілкуватися, от і у мене запитували, чи все добре, як на роботі, як моя Оленка та наші діти. Я відповідав на їхні запитання за кілька хвилин, запитував, як їхнє здоров’я і далі поспішав на роботу, проте цього разу мене дещо зупинило.
Доки я говорив з бабусями до нас підійшов молодий хлопець і почав говорити незрозумілі для мене речі.
– Як же ви мені набридли! “Пенсіонерки!” – сказав він дивним голосом – Сидите тут, такі бідні та нещасні, на лавочках, обговорюєте всіх навколо! А ми, молоді, вимушені своє здоров’я вбивати на важких роботах, аби вас утримати!
Від такої мови не тільки дві бабусі здивувалися, а і я сам.
– А як інакше у цьому світі може бути? – першою від сказаного відійшла Ольга Дмитрівна
– Раніше ми працювали й забезпечували своїх стареньких батьків, тепер нас діти забезпечують, а колись тебе твої забезпечуватимуть. Так у світі влаштовано, що всі ми ще старість зустрінемо. Чи ви так не вважаєте?
– А чому, коли ви буди молодими, то не могли собі гроші на старість відкладати? Невже дорослі люди не могли подумати про це наперед і зараз забезпечувати себе замість того, щоб сидіти на шиї у дітей?! – розлючено продовжував дискусію молодик.
– А ти вже відклав собі на старість? Виходить? – запитав я, не приховуючи роздратування.
– Так, щомісяця відкладаю, бо маю руки, ноги та голову, аби працювати. І пенсіонери мають, нічого їм не заважає, замість того, щоб у дітей на шиї сидіти!
– Синку, мені зараз 75 років, я вже ледь спускаюсь зі свого другого поверху, аби тут свіжим повітрям подихати та в магазин сходити. Кому ж потрібен такий працівник, який ногами волочить?
– Для кожного хто шукає щось знайдеться, але ви ж навіть не пробували! Зручно у дітей на шиї сидіти?!
– А ви як давно живете у столиці? – втрутився я знову у розмову.
– Третій рік уже пішов – здивовано відповів хлопець.
– І як ваша мама? Уже, мабуть, на пенсії?
– Ну так, на пенсії вона.
– То якщо слідувати за вашими думками, то тепер мама повинна вам пенсію віддавати, а сама на роботу йти, адже діти нічого не зобов’язані батькам, так?
– Та ні, ви все перекрутили, та й моя мама тут ні до чого.
– Ще і як «до чого». Ці пенсіонери, які сидять перед тобою, також чиїсь батьки. І ти сам скоро опинишся на їхньому місці і як же ти будеш виживати, коли вирішать, що тобі пенсія не потрібна?
Хлопець махнув на мене рукою і пішов далі по своїх справах. Я ще перекинувся кількома словами з бабусями й відправився на роботу. Доки йшов, то мене не покидали думки: чому молоді люди вирішили, що пенсіонери винні у тому, що вони постаріли? Адже незабаром це станеться з кожним і з нас. Звісно, у кращому випадку.
