Вона переїхала з маленькою донькою в невелике село. Оселилися в кінці села, у маленькому старому напіврозваленому будиночку. Важко їй було. Усі це бачили. Звісно, спочатку всі в селі пліткували, мовляв, хто така, звідки, без мужика. Чи то вдова, чи то розлучена – не зрозуміло. Та й розпитати не вдавалося – жінка всіляко уникала подібних розмов. Але з часом плітки й пересуди вщухли, нецікаво людям стало. Та й подобалася вона людям. Таку працьовиту жінку ще пошукати треба було. Та й з людьми ладнала добре, завжди була привітною, жартувала. Прижилася, стала своєю серед чужих, чуже село стало для неї рідною домівкою.
Та й донька підростала. Ось уже школу закінчила, вирішила в інститут вступати. У дівчинки були явні здібності до іноземних мов, і мати зі шкіри геть лізла, щоб допомогти дочці. Як і всякі батьки, вона мріяла про те, щоб її чадо вибилося в люди, мало хороше життя і ніколи не поверталася жити в село, де треба так важко працювати фізично, просто, щоб прогодуватися. І ось нарешті донька здійснила мрію матері – закінчила інститут із відзнакою, влаштувалася працювати в престижну фірму перекладачем, дедалі рідше провідувала матір. Навіть не повідомила, коли заміж вийшла. Приїхала з чоловіком до матері в село вже, коли рік як у шлюбі була. Нічого не скажеш, чоловік був статний, красивий, забезпечений. І начебто повинна мати радіти за дитину свою, але так важко на душі їй стало… Як так? Без батьківського благословення?! Сльози підкочували до горла і не могла ні слова вимовити навіть, щоб вимовити слова привітання.
– Мамо, ну ти чого? – почула вона фразу і сльози градом покотилися з її очей. – Це ж я, твоя дівчинка. Жива, здорова. Чоловіка привезла до тебе познайомитися. Скоро будеш онуків няньчити. Невже ти за мене не рада?!
– Вибач, рідна, не знаю, чого це я. Просто скучила за тобою дуже, так давно ми не бачилися, от серце й розривається від радості та любові до тебе.
– Досить уже, дивись, цілу калюжу вже наплакала, – пожартувала молода дівчина, підбігши до матері й обійнявши її. – Ходімо швидше до хати, ми з дороги дуже голодні, чаєм нас напоїш, а ми тортик до чаю привезли.
Не раз ще літня жінка плакала за столом. Але не могла вона сказати доньці, що негожий це шлюб, без батьківського благословення.
– Я не розумію, як це ви так одружилися, а в церкві не були. Адже шлюб має бути Богом схвалений.
– Мамо, я тебе прошу! Яка церква? У мене й так іноді виникають проблеми через тебе! Через те, що батька в мене немає!
Ці слова завдали старенькій сильного болю, їй навіть трохи зле стало. Побачивши це, новоспечений зять перервав промову своєї дружини. Налив заспокійливого жінці, провів її в кімнату, поклав у ліжко і дбайливо вкрив ковдрою.
– Ти навіщо з матір’ю так? – накинувся він на кохану. – Бачиш, їй і так важко.
– Ну от тільки ти не починай! – перервала його жінка. – Скільки років я її просила, навіть благала сказати, хто мій батько! Так ні – мовчить! Ні в яку не хоче зізнаватися! Думаєш, мені легко? Жити й не знати, з якого я роду!
Увечері, коли жінка прокинулася, молодих уже не було. Поїхали, навіть не попрощавшись. І знову сльози потекли по її щоках.
Наступного разу донька приїхала не тільки з чоловіком, а вже й із синочком. А ще через рік – із двома синами. Так вона і бачила свою доньку, свою кровиночку й онуків – раз на рік або два. Завжди були відмовки. То в чоловіка роботи багато, а одній із двома дітьми їхати важко, то автобуси надто рано ходять, не можуть хлопчаки так рано вставати. А на своєму авто їм не хотілося їхати – дорога надто погана.
Йшли роки – ось їй уже 70 стукнуло, 80, уже дев’ятий десяток пішов. Вона вже прабабуся. Дні народження більше не святкує – лише до церкви сходить, сповідається, помолиться. І не важливо, який день тижня це був – священник завжди відкривав для неї церкву в цей день. Аж раптом, на її 90-річчя, донька вирішила влаштувати сюрприз для матері. Напевно, вперше в житті. Напевно, ставши бабусею, сама зрозуміла, як це важливо, коли твої діти приходять тебе відвідувати.
Ледве дійшла старенька до церкви, відчинила важкі двері – і обімліла від побаченого. Уся її сім’я перебувала в храмі, її донька з чоловіком, її онуки вже зі своїми дітьми! Вона не знала, чому радіти більше – що нарешті вся її сім’я поруч із нею, чи що Господь дав їй дожити до такого похилого віку. Після теплих привітань, іменинницю повезли в місто, в дорогий ресторан. Ця бідолашна жінка за все своє життя не бачила такої краси, не їла таких смачних страв і тим більше ніколи не отримувала іменинного торта, зробленого на її честь! Ось і добігає кінця свято, і начебто всі тости вже сказали. Слово попросила її донька:
– Мамо, ти ж знаєш, що я хочу дізнатися в тебе. Можливо, зараз саме час усе розповісти мені?
У залі ресторану запанувала дзвінка тиша, очі всіх родичів уважно дивилися на іменинницю.
– Люба, якби я знала, хто твій батько… Але я навіть не знаю, хто твоя мати.
– Як це?
– А ось так! Йшла я якось пізно ввечері з роботи через парк, лежить згорток ковдри на лаві, а звідти плач лунає. Я озирнулася, навколо ні душі. Розгорнула ковдру – а всередині ти. І записка: “Подбайте про неї, будь ласка”. Не знаю, з яких причин твоїй матері довелося залишити тебе. Але не могла вона тебе ростити. І залишила там, де люди ходять, щоб тебе знайшли, значить, любила тебе, але обставини такі були. Ось і довелося мені бігти з тобою в село, де ніхто нічого не дізнався б. Документи на тебе абияк оформила і втекла. Вибач мені. Боялася я тобі все розповісти. Думала, якщо правду дізнаєшся – скажеш, що я тобі ніхто і більше я тебе не побачу.
– Ні, мамо, це ти мені вибач! І як це ти мені НІХТО? Ти моя мама! Найрідніша! І іншої в мене немає!
Відтоді старенька більше не відчувала самотності, дедалі частіше донька до неї навідувалася. Зрозуміла вона ціну материнської любові.
А ви змогли б прийняти таку правду? Чи образилися б на матір, що все життя правду від вас приховувала?