Ірина Василівна була дивною жінкою. Жила вона у дев’ятиповерховому будинку. Щодня ще й п’ятої, мабуть, не було на годиннику, як вона вмикала на повну гучність телевізор та слухала новини. Сусіди, у яких малі діти, не раз робили їй зауваження. Але їй було байдуже. Для бабусі їх зауваження були чудовим приводом посваритися. Ну така вже проблемна жіночка була.
У під’їзді ніхто з нею не розмовляв. Жінка була гострою на язик. На пошті її вже також знали як конфліктну людину. Працівники намагалися якомога швидше видати їй пенсію. От куди не піде, всюди мусила комусь насолити.
А як тільки сусіди бачили, що вона виходить на лавку біля під’їзду, зразу ішли геть. Одним словом -– нестерпна жінка була та й годі. В магазин піде – вже суцільна лайка. Навіть продавці її знали.
Не раз говорили жінці:
– Ви б, шановна, трохи заспокоїлися. Вам же не тридцять років! Побійтеся Бога…Де ви, там сварки.
Але бабуся у відповідь починала ще більшу лайку. А після неквапливо йшла додому.
Їй було сімдесят вісім років. Чоловік Ірини Василівни помер дев’ять років тому, єдина донька вже давно виїхала за кордон. Подейкували, що вони між зовсім не спілкувалися. Ще б пак.
Через це на старість Ірина Василівна залишилася зовсім одна й нікому не потрібна. Вона могла годинами ходити містом, не поспішаючи додому. Там її й так ніхто не чекав. Якось на одній з таких прогулянок поблизу вокзалу вона помітила чимало людей, які з валізами виходили з потяга. Ірина Василівна одразу зрозуміла, що це приїхали вимушено переселені. Серед чималої кількості людей її увагу привернула молода дівчина з дитиною на руках. Вона ледь тягла свою валізу, а очі були повні сліз. Дівчина пройшла повз Ірину Василівну, а в бабусі ніби щось обірвалося в той момент.
– Дівчино, ти чого? Поглянь, яка в тебе донечка красуня. Не плач.
– Не плач, кажете? Я втратила батька, матір, чоловіка, а ви говорите “не плач”?! Легко збоку судити, не пройшовши своєї дороги.
– Пробач, якщо тебе чимось образила. Я он при живій доньці сама роки доживаю…
Вони присіли на лавку, а тоді дівчина й почала розповідати про увесь жах, який їй довелося пережити…У неї була щаслива сім’я. Чоловік, робота, батьки поруч. Але ворог підступний. Йому абсолютно байдуже на людей. Все, чим жила жінка, в одну мить стало руїною…Залишилася тільки донька – єдина розрада та втіха. Якби не вона…
Дівчина гірко плакала, притискаючи до грудей свою півторарічну донечку.
Ірині Василівні стало невимовно шкода дівчини. А потім вона мовила:
– Жити маєш де?
– Ні, надіюся на допомогу волонтерів.
– Давай валізу, поживеш у мене. Я сама, три кімнати. Будеш мені, як рідна.
У голові Ірини Василівни одразу крутилися спогади.
Вона також сирота. Бабусі стало шкода дівчини. Хоча вона сама від себе цього не очікувала. Молода дівчина була навіть чимось подібна до її доньки.
Ірина Василівна насправді була чуйною та доброю. Але вона вперто приховувала це під постійним невдоволенням та строгістю.
Дівчина одразу погодилася на пропозицію бабусі. Не залишатися ж їй на вулиці тепер. Сусіди під будинком тільки перешіптувалися, коли побачили, як Ірина Василівна йде з молодою дівчиною та дитиною. Вони добре знали, що це не її дочка.
Зайшли до хати, і бабуся заварила їм вареників.
– Ти ж, мабуть, зголодніла?
Довго того дня вони розмовляли. В обох нелегка доля. У біді потрібно триматися разом. Ірина Василівна була невимовно вдячна Богу, що він на старість подарував їй цих людей.
Так дівчина і досі живе в бабусі. Вона стала їй як дочка. Все літо вони разом гуляють в парку. А сусіди тільки дивуються. Так затишно й тепло тепер стало в будинку жінки.
З сусідами Ірина Василівна більше не свариться, нікому не надокучає. І тільки, коли поверхом нижче хтось гучно слухає музику, бабуся виходить на коридор та кричить:
– Тихо, сказала! Музику стиште! У мене ж дитина спить!
Дівчина, котрій бабуся допомогла, завжди привітна та вдячна Ірині Василівні. А маленьку крихітку старенька називає онучкою…