Після завершення навчання у педагогічному університеті я зустріла хорошого чоловіка і якось так сталося, що ми зовсім скоро вирішили одружитися. Від моменту знайомства до весілля минуло не більше трьох місяців.
Ми жили у любові і злагоді, багато працювали. З часом змогли побудувати власний бізнес. Чоловік продовжував керувати усіма справами, а я якось від них відійшла. Мені захотілося створювати домашній затишок і тепло. Ми мріяли про дитячий сміх і тупіт маленьких ніжок.
От тільки це було не можливо. Чоловік в дитинстві важко перехворів багатьма вірусними та інфекційними захворюваннями, тому йому й з впевненістю поставили діагноз – абсолютне безпліддя.
А я й не сміла йому щось про дітей говорити. Я люблю його, а він мене і для мене це основне. Можемо і все життя разом прожити.
Чоловік бачив, як мене турбує це питання, але також нічого мені не казав, для нього це була досить болюча тема.
Минуло кілька років і ми звикнулися з тим, що спільних рідних дітей у нас не буде. А чужих ми не дуже й хотіли.
Одного ранку до мене зателефонувала моя давня подруга з якою ми разом навчалися в інституті. Вона була вчителем початкових класів, а я психологом. Вона попросила мене про допомогу. Женя працювала директором дитячого будинку і вже більше, ніж пів року вони були у пошуках психолога.
Все б нічого, якби до них кілька тижнів тому, до її дзвінка не потрапила маленька дівчинка, яка зовсім не йшла на контакт. Женя попросила мене приїхати і можливо мені вдасться розговорити дитя.
Я, без жодної практики, за стільки років після науки зовсім нічого вже не пам’ятала з психології, але щось мене дьорнуло погодитися.
Я приїхала. Побачила дівчинку, яка тримала маленького зайчика за вухо. Її іграшка була старою, брудною і порваною. Однак вона з нею ні на мить не розлучалася.
Я спробувала заговорити з нею, але вона дивилася на мене і мовчала. Не хотіла відповідати. Тоді я пересіла біля вікна і просто почала плакати. Щось на мене тоді найшло. Мабуть тому, що так багато дітей, які не потрібні своїм батькам навкруги, а у нас їх ніколи не буде, хоча ми бажаємо всім серцем відчути це щастя.
Дівчинка підійшла до мене і поставила свою маленьку долонь на моє плече і сказала:
– Не сумуй, твоя мама повернеться. А от моя – ні. – і почала схлипувати.
Мама дівчинки тяжко хворіла і померла, а інших родичів у неї не було. Ми навіть трішки змогли поговорити, хоча кожне слово дівча з себе видавлювало. А потім обняло вуханя і мовчало.
Я була вражена. Два дні вдома я також мовчала. Пізніше, лишень захотіла слово сказати чоловіку за сніданком, як він мене перебив:
– Якщо хочеш – я лишень «за».
Так з того часу ми й живемо учотирьох. Я, чоловік, та дівчинка і її вухань.
До речі, того зайчика їй купила мама, тому вона його так обожнює. Ми разом його привели до ладу: випрали і заштопали де потрібно.
Ось така у нас дружня сімейка.