Ми з чоловіком дуже хотіли мати дітей. Ми проживали в просторій трикімнатній квартирі, Орест мав добре оплачувану роботу.Тож фінансово та морально ми були готові до появи дитини. Після нашого весілля я протягом шести років намагалася завагітніти, але, на жаль, наші зусилля були марними.
У пошуках причини я звернулася до лікаря, щоб пройти ретельне обстеження і здати аналізи, припускаючи можливість безпліддя. На щастя, лікар розвіяв мої побоювання та запевнив, що я здорова.
Потім лікар запропонував моєму чоловікові також пройти обстеження. Побоюючись, що він може відмовитися, я ледь наважилась поговорити з Орестом. Однак, на щастя, чоловік легко погодився і взяв вихідний на роботі, щоб також пройти необхідні обстеження. Того дня Орест не повернувся додому, на мої дзвінки та повідомлення не відповідав.
А наступного дня чоловік повернувся. Він виглядав дуже засмученим. З важким серцем він врешті-решт сказав: “Я не хотів тебе розчаровувати, але лікар повідомив мені, що я не можу мати дітей”. Це одкровення спонукало мене замислитися над нашими наступними кроками, оскільки я залишалася непохитною у своєму бажанні відчути радість материнства.
Штучне запліднення було можливим варіантом, але мій чоловік категорично відкидав цю ідею. Натомість я запропонувала усиновити дитину з дитячого будинку. Після довгих роздумів мій чоловік врешті-решт погодився. Однак ми обоє домовилися тримати наші наміри в таємниці, щоб ніхто не здогадався, що ця дитина є всиновленою.
На рік ми з чоловіком переїхали до іншого міста. На щастя, професія Ореста дозволяла йому працювати віддалено. Ми вирішили придумати історію, нібито моя вагітність і пологи відбулися в далекому місті, а самі тим часом готували все необхідне для всиновлення дитини.
Залагодивши всі справи, ми з нетерпінням чекали моменту, коли зможемо забрати нашу дитину додому прямо з пологового будинку. Неможливо було описати мої відчуття в цей хвилюючи момент.
Згодом медсестра покликала нас, повідомивши, що ми нарешті можемо забрати нашу дитину. Вона поклала спляче немовля мені на руки.Я одразу пригорнула його до себе, мене просто переповнювали емоції. Цю дівчинку ми назвали Веронікою. Вона одразу стала частиною нашої родини. У мене навіть не виникало думок, що ця дитина мені не рідна.
Через тиждень ми повернулися до рідного міста, приймаючи сердечні вітання від друзів і родичів. З цього моменту я повністю занурилася в радощі материнства.
Однак одного вечора я несподівано знепритомніла, що змусило мого чоловіка терміново викликати швидку допомогу. Після ретельного обстеження лікар сказав слова, які я прагнула почути все своє життя: “Ви вагітні”.
На жаль, мій чоловік відреагував на цю новину вкрай негативно. Розлютившись, він сказав: “З ким ти мене зрадила? Як ти могла завагітніти, якщо я безплідний?” Спантеличена реакцією чоловіка, я спробувала заспокоїти його гнів. Ми домовилися, що Орест повернеться до тієї ж клініки та ще раз пройде обстеження.
Наступного дня мій чоловік приїхав додому з величезним букетом квітів і каблучкою. Він просив вибачення. Лікар пояснив, що навіть в таких випадках є місце виняткам. Те, що трапилось, по-іншому, як дивом, не назвеш.
Через вісім місяців у нас з’явились прекрасні двійнята. Це ж треба! Ще недавно лікарі запевняли нас, що ми ніколи не зможемо стати батьками, а тепер я стала багатодітною матір’ю.
А ви коли-небудь чули подібні історії?