У листі, котрий бабця отримала від свого чоловіка, було небагато слів: “Я іду від тебе до Лариси. Не чекай”. Замість засмутитися, бабця аж засяяла на обличчі. Вона стала на коліна та почала дякувати Богові за такий подарунок на старість. Нарешті вона заживе як людина. Набридло їй все життя з таким чоловіком жити.
Для Євгенії бабуся завжди була доброю, щирою та усміхненою жінкою. У її дитячих спогадах дідуся майже не було. Вона уривками пам’ятає його різкий тон голосу та постійні заборони. Сама бабуся теж не могла пригадати нічого хорошого зі свого подружнього життя і не бажала такого чоловіка нікому.
Дідусь важко працював на колії. Він щодня змушений був проходити по декілька кілометрів, щоб оглянути, чи часом немає пошкоджень. Чоловік робив це незалежно від пори року та погодних умов. Від такої роботи здоров’я його підводило, тому з роботи часто давали направлення до санаторіїв, від яких дідусь щоразу відмовлявся. Але коли його здоров’я таки відчутно похитнулося, лікарі в один голос сказали, що йому потрібно пройти лікування в санаторії. І він таки погодився. Бабуся сама спакувала йому всі необхідні речі та відправила чоловіка.
Скільки радості було, коли він нарешті поїхав. Попереду на бабцю чекали два тижні тиші та спокою. Ніяких тобі криків та заборон. На радощах бабуся напекла пиріжків та пригощала ними подруг у під’їзді. Того дня вона увесь день просиділа з подругами на лавці.
За два дні до свого приїзду дідусь надіслав бабі листа. В ньому було лише кілька слів: “Я іду від тебе до Лариси”. Жінка кілька разів пробіглася поглядом по листі. Вона не могла повірити своїм очам. А потім стала на коліна та дякувала Богові за щастя, яке їй подарував. Нарешті на старість вона зможе спокійно пожити.
Бабця аж світилася від щастя. Перше, що вона зробила після цього, спакувала чоловікові речі та віднесла їх у комору. Це ж їх вона змушена була прасувати щодня, і то роками. Туди ж і віднесла всі його документи, щоб нічого не сміло нагадувати про чоловіка.
Після відпустки в санаторії дідусь таки приїхав додому, щоб владнати свої справи на роботі. Тоді-то й бабця молила про одне – тільки б він не надумав повернутися.
Наступного дня вона з сином вже ходила по магазинах та обирала нові шпалери, які дідусь раніше не дозволяв поклеїти. Всі стіни повинні були бути побілені. А до шпалер купили штори, розкішні, аж до підлоги. Бабуся все життя про такі мріяла, але дідусь визнавав тільки короткі фіранки.
Жінка нарешті змогла викинути увесь побитий та старий посуд. З горища вона дістала нові тарілки та чашки, які її чоловік тримав лише на особливі моменти. Вона стала користуватися ними кожного дня. Подерта скатертина зі столу також опинилася у смітнику. Тепер можна було більше не економити на милі, сірниках та інших речах, які й уваги не варті.
Тепер до бабусі все частіше навідувалися подруги, які раніше не могли прийти до неї на чай через чоловіка. Їх вона частувала своїми смачнезними пиріжками. У неї навіть очі почали світитися, а замість сивого волосся появилося темне. Здавалося, старенька помолодшала на кілька років. Вона вся сяяла від щастя. На жінку стали заглядатися інші чоловіки, деякі пропонували жити разом, але бабці вже вистачило на кілька років вперед того “щастя”. Відтепер вона вирішила присвятити себе дітям та онукам, адже раніше через батька вони не хотіли до неї приїжджати.