Недавно я повернулася з роботи швидше та вирішила потішити свого чоловіка варениками. Знаючи його смаки, я дві години простояла на кухні тільки б йому вгодити. Увечері Михайло повернувся з роботи, а на столі вже чекали свіжі вареники зі сметаною. Чоловік помив руки й одразу сів вечеряти.
З’ївши три вареники, Михайло невдоволено глянув на мене, а потім мовив: “Смачно, але наша сусідка Олена готує якось по-іншому”. В мене від цих слів аж чашка впала з рук. Схоже, він зрозумів, що сам проговорився. “А коли це ти встиг її вареники спробувати?” – запитала я. Мені було дивно це чути, бо Олена переїхала сюди з Дніпропетровська менш, як місяць тому. Навіть я ще не до кінця познайомилася з нею.
Михайло дивився на мене переляканими очима. А потім почав кашляти. Він нічого не міг відповісти мені.
Але його мовчання сказало само за себе. Я мовчки встала, забрала тарілку з варениками з-під його носа та викинула все у смітник. А чоловік і далі сидів як вкопаний.
Але найбільше мене здивувало навіть не те, що він до неї ходить, а те, що він посмів порівнювати наші страви. Мене готувати ще моя мама вчила, а та Олена одягне коротку спідницю, намалює губи червоною помадою… І тільки що й робить – привертає увагу одружених чоловіків. Ну й пощастило мені з сусідкою, нічого не скажеш!
З чоловіком я вже не розмовляю два дні, до тої вертихвістки навіть не вітаюсь. Хоча так і мрію повиривати їй волосся. Михайло робить спроби помиритися, але я поки що уникаю з ним будь-яких вияснень стосунків. Як він взагалі посмів порівнювати мої кулінарні здібності з бозна-ким?! Планую подати на розлучення. Хай шукає собі господиню, яка догоджатиме йому краще, аніж я.