Ще в школі мій однокласник Артур признався мені в коханні. Але мені на той час зовсім не хотілося заводити стосунків, тож я всіляко ігнорувала його знаки уваги.
Батьки вчили мене, що в першу чергу потрібно думати про освіту, а вже потім про хлопців. Інакше все село про мене говоритиме. Та найбільше я боялася свого батька. Від завжди був до мене строгим. Навіть мама не сміла йому заперечувати.
Закінчивши школу, я власними силами вступила на державну форму навчання. Я завжди мріяла бути вчителем початкових класів, але тато запевняв мене, що мені потрібно стати стоматологом.
Навчання в медичному університеті давалося мені дуже нелегко. Та й додому я з’являлася вкрай рідко. Коли після четвертого курсу я приїхала на літо додому, тато заявив, що мені пора виходити заміж. От тільки я не могла зрозуміти одного – хто мав стати моїм нареченим, якщо я не мала хлопця.
Пізніше зрозуміла, що мені вже давно обрали нареченого. Кандидатом був чоловік, якому було тридцять три роки. Він працював інженером. Дізнавшись про це, я дуже налякалась. Боялася, що батьки не рахуватимуться з моєю думкою. Тридцяти трьох річний Олег навіть не мав на меті щось більше про мене дізнатися. Він хотів якомога швидше одружитися та виїхати зі мною в інше місто, де йому запропонували підвищення по роботі.
У мене не залишалося інших варіантів, окрім як виконати волю тата. Через два місяці ми з Олегом переїхали. Але життя з ним було зовсім не таким, як я собі уявляла. Це нагадувало мені історію про мою маму, яка у свій час також не мала права піти проти батькової волі.
На мені були всі домашні справи. Брати гроші з сімейного бюджету я мала право лише після того, як чоловік дасть дозвіл.
Так я прожила три роки. Це був найгірший період мого життя. Єдине, що мене тішило – син, який появився за час спільного життя з чоловіком. Олег прискіпувався до всього, що б я не робила. То я не так прибираю, то несмачно готую, то не так себе поводжу.
Врешті-решт я не витримала, зібрала речі та поїхала до батьків. Але й там я не отримала бажаної підтримки. Тато насварив на мене та наказав їхати туди, де була.
Пізніше Олег став мені зраджувати. Я нічого до нього не відчувала, тож мені було байдуже, де він та з ким. Всю свою любов я віддавала сину. Жила тільки заради нього.
Так ми прожили ще десять років. Важко назвати таке життя щасливим. Син вже був не малим, тож я вирішила подати на розлучення. Мені ще не було сорока, і не пізно почати життя з чистого аркуша.
Олег влаштував скандал, погрожував відібрати в мене сина. На що я без жодних емоцій зібрала речі, взяла сина за руку та поїхала в село.
Там я зустріла Артура. Він також був розлучений. Відтоді ми почали спілкуватися, і вже за рік одружилися. Ось тоді я й відчула, що таке справжнє жіноче щастя.
Цьому чоловікові хотілося догоджати, готувати, робити приємні несподіванки. Адже я по-справжньому його любила. Так я стала щасливою. Ніколи не буває пізно.
