Після одруження ми з чоловіком вирішили жити в його будинку. До того там жила ціла родина Ярослава. Мій чоловік, його сестра, мама, тато. На літо до них часто приїжджали мамині брати та сестри.
Вони залишали своїх дітей в них на літо, а самі поверталися на роботу, адже відпустка закінчувалася. Мама мого чоловіка опікувалася всіма дітьми. На літо їх було аж шестеро. Та найцікавіше – мамі ніхто не залишав і гривня на дітей.
Пояснювали це тим, що в селі все своє, тож продукти купляти не потрібно. А як же хліб, гречка, солодощі? На стількох дітей навіть не вистачало зарплати. А потім мама Ярослава плакала, бо їй не вистачало грошей на продукти, а ще ж були борги в сусідів, які потрібно віддавати. Закінчувалося літо, треба було своїх дітей одягати до школи. Коли по племінників приїжджали їх батьки, мама завжди говорила, що їй потрібно покрити борги, адже вона все літо годувала дітей.
Але гроші ніхто не збирався повертати. Всі вони, пересварившись, поверталися в місто. А мамі чоловіка знову доводилося на всьому економити, щоб покрити борги. На батька не розраховувала, адже той не брав участі в сімейних проблемах. Для нього були важливіші друзі та пиво. Так що мамі самій доводилося зі всім справлятися.
Мабуть, нелегке життя і призвело до того, що коли мій чоловік ходив у дев’ятий клас, його мами не стало. Відтоді Ярослав жив сам у великому домі. Його тато знайшов собі іншу жінку та переїхав до неї жити. Старша сестра поїхала до міста на навчання, там і залишилася життя. Закінчивши школу, мій чоловік пішов в армію.
А коли він повернувся, зустрів мене. Якось Ярослав запросив мене до себе в батьківський будинок. Ми планували там жити після одруження. Раніше це був звичайний будинок з меблями. Зайшовши туди, я побачила голі стіни. В кімнаті стояв дерев’яний стіл та ліжко. На кухні також було пусто: ні тарілок, ні каструль. Склалося враження, що там давним-давно ніхто не жив. А минуло лише півтори року, як Ярослав пішов звідти. Коли повернувся, його застала така картина. Дякувати родичам…Залишили тільки голі стіни.
Життя в будинку ми починали з покупки всього необхідного. Потрохи купляли меблі, посуд, разом намагалися привести дім до ладу. Його родичі всіляко намагалися впхати своїх п’ять копійок у нашу сім’ю, але ми не зважали на них. Мабуть, тим ще більше їх злили. Ми вирішили більше ніколи не впускати їх у своє життя. А як вони хотіли? Надалі залишати своїх дітей у нас?