Так склалось, що спочатку я познайомилась з сестрою мого майбутнього чоловіка, а тоді з ним. Ми дуже потоваришували, тому всі свята проводили разом.
Завжди виходило так, що приходила вона до нас з пустими руками, навіть на спільні святкування, але я не злилась. Вона часто розповідала, що її важко у фінансовому плані з трьома дітьми, а вона і чоловік заробляють небагато.
Перші дзвіночки були давно. Ми з чоловіком завжди платили за неї та дітей на якихось розвагах, або віддавали її речі нашої Ані з яких вона виросла, бо у них Оля була меншенька, а два старші – сини. За все це я ніколи не чула подяки у наш бік. Мені здається, вона була переконана, що ми зобов’язані це робити.
Можливо, все це б і далі мене не лякало, якби одного щасливого для мене дня я не вирішила поділитися з нею радісною звісткою про свою вагітність.
Вона відразу змінила вираз обличчя і почала злобно на мене кричати, що я зобов’язана зробити аб0рт. Коли я намагалась достукатися до неї, щоб вона пояснила, чому я мушу це зробити, я почула: «Ти хіба не розумієш?! Ти мусиш допомагати мені з дітьми, а не народжувати власну другу! Якщо ти другого народиш, то хто тоді готуватиме всі святкові столи? І з грошима у вас тоді буде гірше! То що мені тепер самій платити за дітей, коли вони йдуть у кіно чи ще кудись?! Е, ні! Ти мусиш зробити те, що я сказала і це не обговорюється!»
Я наскільки була спантеличена таким відвертим нахабством, що попросила її покинути нашу квартиру, мов погано почуваюсь. Вона лише хмикнула, щоб я не тягнула з прийняттям рішення. Наступні кілька годин я провела у сльозах, тому коли чоловік побачив мене у такому стані не на жарт злякався. Я йому все розповіла й поставила перед фактом, що тепер не хочу влаштовувати ніяких свят, не у тому стані й на розваги поки ходитимемо у трьох, адже треба відкласти гроші на майбутню дитину. Чоловік не став заперечувати, сказав, що, можливо, сестра не обдумала свої слова, тому скоро прийде перепрошувати.
Після того, що вона мені сказала, я твердо переконалась, що ми більше не друзі й, мабуть, ніколи ними не були. Замість того, щоб розділити зі мною моє щастя, вона змушувала його вбити. Вона чудово знала, як ми з чоловіком хочемо другу дитинку і як довго цього чекали й тепер нарешті це сталось, а вона мені сказала таке….
Проте гірше було не від її слів, а від усвідомлення того, що всі ці роки вона нас просто використовувала для власної вигоди. Всі свята влаштовувала я нашим з чоловіком коштом. Вона ні разу не подарувала нам жодного подарунка, лише доньці на день народження приносила цукерки… Ми навіть на пікніки купували продукти самі й всі рахунки у ресторанах та на розвагах дітей оплачували ми!
Я надіюсь, що поживши без нашої з чоловіком допомоги, вона зможе усвідомити, що втратила справжніх друзів!