З чоловіком ми якось уникали теми дітей. Ще на початку стосунків ми домовилися, що до тридцяти про це навіть думати не варто, поки у нас немає власної квартири і стабільності. Хто ж знав, що вже до двадцяти п’яти нам пощастить жити у власній квартирі, яка дісталася чоловікові після смерті коханого дідуся, що заповідав усе онукові, і що з роботою все буде більш-менш стабільно, і що мені самій захочеться малюка раніше, ніж у тридцять?
З чоловіком говорити я про це побоювалася, так, натяками намагалася з’ясувати його позицію, і на перший погляд він не був проти малюка. Перевірити його готовність щодо цього допомогла мені подруга. Так вийшло, що їй терміново потрібно було поїхати на дачу до хворої мами і дітей тягнути вона не хотіла. Одному було чотири, а другому два. Вона попросила доглянути за ними до неділі, і я з радістю погодилася.
Чоловік спочатку теж був у захваті. Він не так швидко знайшов спільну мову з дітьми і виснажився вже в п’ятницю, але все одно тримався молодцем. Це дарувало мені надію на майбутню розмову про власних дітей. Я хотіла підняти цю тему в неділю, коли подруга забере дітей. На жаль, у неї щось не виходило. Попередити одразу вона не змогла через жахливий зв’язок, а в чоловіка одразу паніка почалася.
– Вона на нас кинула своїх дітей! Адже вона мати-одиначка, їй нікуди їх було дівати, і вона спихнула їх на нас? Адже вона не розраховує, що ми будемо їх ростити замість неї? Я не готовий до дітей!
Подруга забрала їх уже в понеділок, але чоловік дуже просив її надалі не затримуватися, коли вона обіцяє бути в неділю, і взагалі не залишати на чужих своїх дітей, бо це “незручно”.
Зрозуміла, що тему дітей поки що порушувати зарано, але от думаю… а чи буде він узагалі коли-небудь готовий до дітей? Раптом я тільки витрачаю час і коли нам виповниться по тридцять, він все одно не захоче заводити дітей? А біологічний годинник-то цокає.