Ліді Іванівні сьогодні 75. Вона відчувала себе покинутою. У неї свято, та замість того, щоб бути поруч з рідними, вона сиділа на лавці поблизу пансіонату та плакала. Ні дочка, ні син так її не привітали. Добре, хоч сусідка по палаті не забула про неї та подарувала їй образ, і медсестра пригостила цукерками. Ліда Іванівна була в пансіонаті з хорошими умовами, але персоналу було байдуже на неї. А потрапила вона сюди через сина. До того вона жила спокійним життям, допоки він не попросив переписати на нього своє житло. Він пообіцяв, що все буде, як раніше, і матір все одно житиме у своїй квартирі. Коли всі документи на житло були готові, син з дружиною переїхали до Ліди Іванівни. Невістка весь час була чимось незадоволена. Спершу син намагався заступатися за маму, а потім поводив себе абсолютно байдуже. Пізніше Ліда Іванівна помітила, як син з невісткою щодня про щось розмовляють. А одного дня, за вечерею їй сказали зібрати речі. Нібито підлікуватися та відпочити. Матір подивилася на сина та почала плакати:
– Синку, що ж це я стара тобі не потрібна?
Михайло обіцяв на місяць, але так і не з’явився за мамою.
Так пройшов рік. Ні син, ні донька не забрали маму з пансіонату. Найгірше, що Ліда Іванівна вчинила несправедливо з донькою. Коли дочка вийшла заміж за Ярослава, вони жили бідно. Добре, хоч мали щось з городу. Потім з міста приїхав товариш Ярослава, та став його переконувати, що в місті куди краще жити. І робота є. Вони продали хату в селі та переїхали в місто.
За три місяці Ярослав потрапив в автокатастрофу та помер. Мирослава ж залишилася одна з двома дітьми на руках. Вона з ранку до ночі працювала, щоб заробити на їжу.
Ліда Іванівна гадала, що на старість діти їй допомагатимуть. Та сталося зовсім не так. Син завжди потрапляв у якісь неприємності. То борги за нього повернути, то кредит сплатити. Мама всі гроші давала синові, а Мирославі зовсім не допомагала. Через це дочка часто сварилась з мамою, мовляв, для чого робити між ними різницю.
Згодом Михайло захворів, на його лікування терміново потрібні були кошти. На той момент Мирослава вже мала майже всю суму на житло, просила маму хіба трохи докласти. Ліда Іванівна не знала, як їй бути. Та потім вона вирішила, що здоров’я сина важливіше, тож віддала свої заощадження Михайлу.
Мирослава тоді дуже образилась на матір та взяла кредит. Згодом і Михайло одружився та надумав придбати житло. Мирослава, дізнавшись про це, сказала, що Ліда Іванівна їй більше не матір і коли їй буде потрібна допомога, на доньку вона може не розраховувати.
Ось вже одинадцять років вони не спілкуються. Ліді Іванівні дуже соромно перед донькою. Адже вона все життя допомагала синові, а Мирославу просто видала заміж.
Так Ліда Іванівна сиділа в роздумах. Як раптом їй почулось слово “мама”. Вона підняла очі та побачила дочку. Жінка зробила спробу підвестись та ноги не слухатися її.
– Мамо, як довго я тебе шукала. Брат не хотів казати, де ти. Але я пригрозила йому, що подам до суду через те, що він відібрав у тебе квартиру.
Вони довго розмовляли. А потім Мирослава забрала матір до себе. Ліда Іванівна з радістю допомагає доньці з онуками. Чоловік Мирослави не проти, щоб теща жила з ними. Вони з дружиною на роботі, а мама тим часом сидить з онуками. Нарешті Ліда Іванівна відчула себе потрібною, а дні в пансіонаті вона більше не хоче згадувати.