У моєму житті було чимало чоловіків, але жоден з них так і не запав мені в душу. Тоді я твердо вирішила – якщо до тридцяти не вийду заміж, то хоча б народжу дитину.
Так і трапилося. Це був короткий роман з досить пристойним чоловіком, однак стосунки наші не склалися. Я завагітніла, але він так і не дізнався про це.
Я народила сина – Тараса. Красивого світловолосого хлопчика. Він чимось навіть був подібний на свого тата. На той час знайти роботу в Україні було важко, але потрібно було за щось жити. Коли сину виповнилося два роки, я залишила його на свою маму, а сама поїхала в Чехію на заробітки. Там і працювала всі ці роки.
Я добудувала батьківський дім. Не забула й про майбутнє свого сина – йому я придбала двокімнатну квартиру в місті. Поки Тарас був малий, ту квартиру ми здавали та мали додаткові кошти, а тільки син виріс та почав навчатися, став там жити.
Я постійно звинувачувала себе в тому, що я погана матір, бо до сина приїздила раз у три місяці. Пізніше моєї мами не стало. Я вирішила, що на старість все-таки житиму в Україні. Тараса я забезпечила – тож можна було спокійно пожити для себе. Часто уявляла, як бавитиму своїх внучат.
Аж якось мені подзвонила сусідка. Сказала, що мій син одружився, а невістка з дня на день має народити. Я зателефонувала синові, щоб переконатися в цьому. І справді – він вже встиг одружитися. На питання, чому на весілля не покликали мене, відповів, що батьки його нареченої заможні, інтелігентні особи, а йому соромно, що його мама працює на інших людей.
А потім він сказав слова, від яких моє серце мало не вискочило з грудей:
– Можеш не повертатися, ми тебе не потребуємо. Сиди собі далі у своїй Чехії.
Я ще цілий рік працювала за кордоном. А з початком бoйoвuх дiй я повернулася додому. Син вступив до Тероборони, а після – відправився на фронт. Невістка з дитиною залишилася сама. Хіба моє материнське серце здатне бути жорстоким? Я одразу пробачила синові та невістці всі слова.
Тепер допомагаю їй з онуком та щодня запевняю, що наш Тарас обов’язково повернеться додому живим.