Ми з чоловіком все життя прожили рука в руку. Обоє працювали, приносили в дім кошти. Багато не жили, але на хліб нам завжди вистачало. З роботи чоловікові дали житло, машину купили за власні кошти. Від моєї мами в селі в нас залишилася дача. Дітей у нас не було довгий час. А потім на світ з’явився наш син Петро.
Ми люди небагаті, тому не звикли жити на широку ногу. Але синові хотіли дати тільки найкраще. Все життя складали копійку до копійки, щоб купити однокімнатну квартиру. Скоро на пенсію, яка й так мізерна. А так пустимо квартирантів і будемо мати додатковий дохід. Чи згодом подаруємо житло сину. Так ми собі планували.
Шкода, але він не вдався в нас характером. Ми все життя працювали чесно, нікого не обманювали, чого не скажеш про нашого Петра. Він весь час хотів легкого заробітку. Через це потрапляв у різні неприємності. Ще у школі він почав грати на ігрових автоматах. І хоч як ми не благали його схаменутися, все було марно.
Згодом син почав торгувати мобільними телефонами та ремонтувати їх. Навіть тут Петро знаходив спосіб схитрити. Купляв за одну ціну, а продавав утричі дорожче. Обманював тих, хто нічого не розумів. Гарантій на телефони не давав. До нас не раз приходили розлючені клієнти та вимагали повернути кошти.
– Мамо, ти нічого в цьому не тямиш. Так всі заробляють в наш час.
Після закінчення школи ми домовилися з ректором юридичного факультету про вступ до університету. Дуже хотіли, щоб наш син став професійним юристом. Звісно, й за це ми заплатили у свій час немалі гроші. Я вірила, що настане час, коли мій син візьметься за голову.
Ми платили за всі сесії, тільки б він отримав освіту. Петро займався всім, лишень не навчанням. Вдома бував рідко, приходив тільки переночувати. Після закінчення навчання син ніде не працював. Весь час шукав себе. Ми домоглися, щоб Петра влаштували на підприємство юристом. Він попрацював там два місяці й звільнився. Сказав, що йому набридла щоденна рутина. А на додачу ще й побився зі своїм начальником.
Якось наш син прийшов до нас та сказав, щоб ми попросили квартирантів з’їхати, квартиру продали, а гроші віддали йому. Мовляв, він хоче відкрити власну справу, тому йому потрібний стартовий капітал.
На запитання, яка справа, відповіді дати не зміг, сказав лише, що з цього він заробить шалені гроші. Мій чоловік був проти:
– Ні! Навіть не подумаю продавати квартиру, на яку ми так тяжко працювали. Ми дали тобі освіту, вклали всю душу у твоє виховання, покладали на тебе шалені надії. А ким ти став? Твої брудні справи до добра не доведуть. Не вмієш ти чесно заробляти на хліб! Знову вкладеш незрозуміло куди гроші, прогориш і все!
Тоді чоловік витяг двадцять п’ять тисяч гривень, які ми мали на чорний день, та дав сину. А якось в наших родичів згоріла хата, тож їм потрібна була допомога. Ми витягли кошти та дали їм, адже в них була багатодітна сім’я. Син про це дізнався. Такий скандал нам влаштував. Мовляв, як так, йому кинули подачку, а їм дали круглу суму.
Через день Петро переїхав на орендовану квартиру. Відтоді він повністю він нас відцурався. Міг подзвонити раз у місяць. А потім все трапилося, ніби у страшному сні. Мій чоловік ішов з магазину, послизнувся, впав та зламав ногу. Йому зробили операцію, поставили пластину, тож тепер він не може ходити без милиць. А три місяці в мене виявили онкологію. Коштів у нас, ясна річ, не було. Тоді ми подзвонили сину з проханням допомогти. Петро, до речі, став адвокатом.
У відповідь син зухвало посміявся:
– Ви ніколи в мене не вірили. Все, що я зараз маю, я досягнув самостійно. Я не маю бажання вам допомагати. Ви нічим мені в житті не помогли, то з чого я маю вас шкодувати. Думайте, як викручуватися. Беріть кредит, продавайте житло, просіть у своєї рідні, а мене більше не турбуйте. Або ж давайте мені свою квартиру, я зроблю собі офіс, тоді матиму заробіток та якісь гарантії.
Після цього ми посварилися. Чоловік більше знати його не хоче. На душі так гірко, найрідніша дитина наплювала нам у душу.