Аня старша від свого брата на сім років. Рідного батька дівчина не пам’ятає. Коли Ані було три роки, її мама зайшла собі нового чоловіка – дядька Івана, й переїхала до нього, забравши з собою Аню. До дівчини вітчим ставився дуже холодно. Він майже не розмовляв з нею, не проводив часу, та й взагалі вдавав, що її немає. Мама ж також увесь час була на боці свого чоловіка. Коли той дозволяв собі сварити Аню чи підіймати на неї руку, матір говорила, що значить так потрібно. Дядько Іван нічого дарма не робить. У дівчинки часто виникало відчуття, ніби вона в цій сім’ї зайва.
Згодом в Ані появився рідний брат Віктор. З того часу мати та вітчим тільки що й робили, то увесь свій час віддавали сину. Аня відчувала себе чужою у сім’ї. Дівчина з медаллю закінчила школу, вступила в університет власними силами та одразу знайшла собі роботу, адже мама від початку запевнила її, що в них немає грошей на оплату її навчання та житла, тож доньці доведеться вирішувати це самостійно.
Зате на Віктора грошей ніхто не жалів. Хлопець змалечку мав все. Через це й ріс невихованим. А стільки разів Аня страждала від нього. Всі провини він завжди перекидав на сестру. Мама з вітчимом ніколи не намагалися вияснити, хто з ним мав рацію. В будь-якому випадку винною завжди виходила Анна.
Навіть якщо й хлопець щось утнув, сварили зразу Аню, чому вона це допустила й не догляділа брата. Однак Віктор тільки зухвало посміхався, йому подобалося, що Аня отримує за нього на горіхи.
Тому вступивши в університет, дівчина вирішила більше ніколи не повертатися додому. Вона навчалась, а після працювала до пізнього вечора. Бувало, що й не мала за що купити собі їсти. А взимку ходила в єдиній літній куртці.
Закінчивши університет, Аня знайшла собі хорошу роботу й змогла винайняти для себе простору двокімнатну квартиру. Тоді й об’явився її біологічний батько. Він вже довгий час жив та працював за кордоном, тому пообіцяв доньці допомогти влаштувати своє життя. Хоча дівчина й без нього чудово справлялася.
На день народження батько зробив доньці подарунок – подарував двокімнатну квартиру в центрі Льова та влаштував Аню на роботу. Тато бачив, що дівчина дуже добре справляється зі своїми обов’язками. Через два роки вона отримала пропозицію очолювати філіал підприємства за кордоном. Керівництво пообіцяло забезпечити її житлом та всім необхідним. Єдине, їй прийдеться на довгий час покинути рідне місто. Тут дівчину нічого не тримало, тож вона радо прийняла цю пропозицію.
А п’ять місяців тому до неї написала мама. Говорила, нібито їм терміново потрібно покинути своє місце проживання, адже їхнє місто межує із зоною бoйoвuх дiй. Анні стало шкода матері, адже ще й чужим допомагають в такий час, тож вона дозволила мамі, вітчиму та братові пожити у своїй квартирі. Проте, одразу попередила, що вони повинні протягом декількох місяців знайти собі інше житло, адже планує час від часу приїздити сюди.
Недавно Аня подзвонила до мами та повідомила, що на два місяці планує повернутися в Україну, тож попросила звільнити її квартиру. Тим паче в них було достатньо часу знайти собі роботу й житло. Але жоден з них цього не зробив. Два дні тому Аня приїхала додому, однак зрозуміла, що не може відчинити двері своєї квартири. Як виявилося, вони не тільки не думали з’їжджати, а ще й поміняли замки.
Вітчим почув, що хтось намагається відчинити двері. Він відчинив і нахабно мовив Ані забиратися звідси. Вони не збираються нікуди з’їжджати. За його спиною стояла і мама Ані, яка, як завжди, сказала, що дядько Іван має рацію. Вона звинуватила Аню в невдячності, мовляв, що вона тут взагалі робить, якщо має житло за кордоном.
Дівчина зрозуміла, що насилу не вижене їх зі свого дому, тож вже наступного ранку вона приїхала сюди з батьком та поліцією. Аня, ясна річ, пред’явила всі необхідні документи, які засвідчували її право власності на це житло.
Увесь під’їзд чув, як мати, дядько Іван та їх син кричали, коли поліція виставляла їх за двері. Біда бідою, але в них був час, щоб подбати про житло та роботу, тільки вони цього не зробили.