Ніна Петрівна давно стала тягарем для своїх дітей. Ніхто прямо про це їй не говорив, але з їхньої поведінки і так все стало зрозуміло. Син постійно на роботі, невістка зневажливо ставиться до неї, а онуки навіть уваги не звертають. Бабуся все розуміла, але нічого вдіяти не могла.
Приходилося терпіти таке ставлення. Як старенька чекала, щоб чимшвидше піти від дітей, так вони хотіли її позбутися. Ніна Петрівна постійно ходила в старому, зношеному одязі, згорблена, худа. Діти їй нічого не купляли. Зате сусіди дуже любили стареньку. Пригощали чаєм, печивом, говорили з нею про життя, розповідали різні історії.
Сама ж Ніна Петрівна була дуже доброю жінкою. Вона прибирала в домі, готувала на всіх їсти. Тільки цього ніхто не цінував. Діти вважали, що це її прямий обов’язок. Ще й невістка любила підкинути різні фрази. Мовляв, чого свекруха в хаті без діла сидить, краще нехай займеться справами якимись. Онуки й самі почали зневажливо ставитися до бабусі. В цій родині кожен був сам за себе. Жили, як чужі, ніхто ні з ким не спілкувався. Зате невістка мала подруг та сестер, діти її також спілкувалися з однолітками, а от Ніна Петрівна була самотня. Попри все вона дуже любила своїх дітей та онуків. Вони були єдиними близькими людьми для неї, а у відповідь вона отримувала лише зневагу.
Ніна Петрівна ніколи не показувала своїх справжніх емоцій. Вона не раз плакала через образи дітей, а їм було байдуже.
Тоді вона зібрала речі та пішла. Ніхто навіть не поцікавився, куди вона… Зайшла в потяг, сіла та голосно зітхнула. Тоді витягла фото дітей. Так зразу й не скажеш, що в них негаразди.
Вона опинилася в рідному селі, де провела своє дитинство та юність. Ніде їй так не було добре, як тут. В рідній хаті й стіни лікують. Та й сумувати ніколи… В селі завжди робота знайдеться.
Ця хата по-особливому дорога для Ніни Петрівни. Скільки років її життя тут минуло. Скільки всього трапилося. Біль все одно стискав груди старенької, а в очах були спогади. Тоді вона сіла на лаві поблизу хати та згадала картину: вона, колись молода та енергійна, порається біля хати, діти весело бігають по подвір’ю, а чоловік прийшов з роботи…
На цьому місці нічого не змінилося. Тільки тут страшенно пусто та сумно. І не тільки тут, а й на душі старенької. Шкода, що щасливою вона була тільки у своїх спогадах. І вже нічого назад не повернеш.
На столі назавжди збереглися ті світлини з її щасливого життя. А от ту фотографію, що викликала найбільше смутку, Ніна Петрівна викинула у вогонь…