Часто в житті буває так, що все накопичується. І навіть не знаєш, як з цим справитися. Тоді ми намагаємося позбутися того, що заважає нам спокійно жити. Шкода, але інколи це бувають і рідні люди. Вирісши, мало хто з нас пам’ятає, як наші батьки турбувалися та віддавали свою любов, коли ми були маленькими. Ми перестаємо бути вдячними й зовсім забуваємо, що наші рідні також потребують підтримки та опіки.
На Ореста навалилося чимало проблем. Місце, де вони жили тихим, спокійним життям, стало руїною. Перша думка – тікати.
На ньому безробітна дружина, донька та хвора мати. Волонтери допомогли чоловікові знайти помешкання – кімнату в гуртожитку…
Пройшов місяць. Їм було тісно жити разом. І ще й дружина не втрачала можливості, щоб не нагадати, що їм самим важко, а тут ще і свекруха звалилася на голову.
Тоді зійшлися на думці, що найкраще буде відвезти маму в будинок для пристарілих. Там за нею будуть дивитися – а головне, стане більше місця.
Тож чоловік взяв маму та повіз. Вона всю дорогу мовчала. Ясна річ, їй було незрозуміло, як це так – люди в біді разом тримаються, а її син навпаки – вирішив позбутися найріднішої людини. Зате дочка, котру він взяв з собою, всю дорогу їхала і весело про щось розпитувала тата.
А потім, глянувши на бабусю, мовила:
– Тату, а яка адреса того будинку?
– Якого, доню?
– Ну… Куди ти бабусю нашу везеш.
– Тобі для чого?
– Ти ж теж колись стареньким будеш, от я тебе сюди привезу.
Чоловік зупинив машину. Він точно не очікував почути від доньки подібні слова. В ту мить Орест відчув той біль, який відчувала його мама всю дорогу.
Тоді чоловік розвернуся та поїхав додому. Хай і тісно, зате мати поруч. Він попросив у неї вибачення за те, що хотів залишити найріднішу в будинку для пристарілих. Так ще й у чужому місті. Це ж навпаки в такий важкий час вони мають триматися разом. Якби не донька, так би й накоїв дурниць.