З Танею ми познайомились коли нам було по 17 років. Багато хто казав, що це все перше кохання, і воно завжди якщо й триває якийсь певний час, то все одно люди рано чи пізно розходяться. Але я зробив пропозицію Тані, і навіть не хотів думати, про те, що це й торкнеться наших стосунків. Я був настільки із нею щасливим, що мені здавалось, я не чую і не бачу нічого навкруги. Мені здавалась, що це перше й останнє кохання мого життя.
Мені здавалось, що ми з нею такі схожі, що у нас багато спільного. У нас були однакові інтереси: ми однаково любили спорт, любили читати, любили однакові жанри фільмів і таке подібне. Ми, бувши зовсім молоді, вірили, що нам вдасться створити міцний союз та ідеальну сім’ю. Не дивлячись на те, що нам було зовсім мало років, ми були відповідальними. Ми мали жагу до того, щоб заробити шалені гроші аби мати комфортне життя і все, що нам треба. Але тоді ми навіть не усвідомлювали, як сильно ми помиляємося…
Швидке заручення.Через декілька місяців у нас народжується син. Я робив все, що від мене залежало, я заробляв тяжко на сім’ю, я проводив час із сином і дружиною. Але моя дружина не була готова до такої відповідальності. Вона не встала ночами до сина, не міняла йому підгузок, не годувала його, вона казала, що хоче спати, поверталась на бік і її не хвилювало, що робиться навкруги. Тоді всі ці обов’язки звалились мені на плечі.
Гроші заробляв я, і за дитиною дивився теж я. Вільного часу для себе у мене практично не було. Я просив Таню допомогти, можливо, нехай тоді вона іде на роботу, але все дарма. Просив її хоч на пів ставки піти, щоб хоча б якийсь підробіток був, адже мені самому тяжко забезпечувати всіх трьох. Та вона просто кивала головою і нічого не робила.
Глибоко в душі в мені жила віра, що Таня таки зміниться. Але нічого не мінялось. Коли доньці уже було півтора року, то Таня почала ходити «наліво». Вона любила погуляти по клубах із подружками, часто додому приходила опівночі в нетверезому стані. Я не терпів цього, забрав сина і пішов геть. Я довго не хотів вірити жінкам, ні з ким не зустрічався. Пройшло багато часу і на другий раз мені пощастило більше. Віка виявилась дуже добра дружина. Вона прийняла сина як рідного, піклувалась про нього, проводила багато часу. Віка ходила на роботу, тому мені було легше. Син дуже полюбив Віку, скоро він навіть називав її мамою.
Через 12 років подзвонила колишня дружина. Весь цей час від неї не було чути ні сном ні духом. Вона одумалась, та дуже хтіла поговорити із сином. Я чув, що у неї нова сім’я і робота є. Але невже сину потрібна така мати, яка згадала про нього лише через 12 років?
