Я вийшла заміж досить рано. З чоловіком ми жили у невеличкому селі, де й самі побудували свій власник будинок. Ми двоє працювали, заробляли на ремонт. Згодом я завагітніла, народила сина, а потім я втратила свого чоловіка назавжди, його не стало. Син був ще зовсім маленький, тому я сама змушена була ставити його на ноги. Через декілька років син женився, живе в центрі міста у власній квартирі та виховує прекрасну доньку.
Я все своє життя провела в селі: тут я народилась, виросла і вийшла заміж, і тут же виріс мій синочок. Мій Андрійко – розумний, вродливий, турботливий, роботящий хлопець. Він добре вчився, закінчив ВНЗ, та влаштувався на гарну роботу. особисте життя в нього налагодилось лише у 26 років, до цього якось не складалось із дівчатами.
Андрій женився коли йому виповнилось 28. Купив житло, в якому вони зараз живуть, придбали у кредит машину, вони добре заробляють. Андрій із дружиною не вагаючись, вирішили, що хочуть дітей. Через рік у них з’явилась донечка. Син дзвонив, казав, що треба невістці допомогти із донькою, тож я зразу погодилась.
Я зачинила свій будинок, ключі запасні залишила сусідці, з якою в мене добрі стосунки, вона якраз і пригляне за ним. оскільки на дітях був немалий кредит, працювати довелось і невістці, тому вона вийшла на роботу коли діткам уже був рік. Я намагалась максимально більше допомагати невістці, встала у ночі до онучки я, тому що я розуміла як їй тяжко працювати й ще мати маленьку дитину на руках.
Онучка підросла, тож має тепер свою окрему кімнату, я воджу її до садочка і забираю. Допомагаю подружжю по дому:прибираю, мию посуду, готую їм їсти. Тільки от недавно, я помітила, що заважаю їм. Ніби почала набридати.
Нещодавно мені вдалось підслухати їх розмову, що невістка почала казати, що я їм заважаю, вона втомилась від того, що в нас до туалету черга! А вона не хоче вставати в чергу у своїй власній квартирі! Вона ще багато чого говорила, що мені вже треба їхати додому, що я вже тут набридла ходити й хазяйнувати і їх квартирі. Син, звичайно, захищав мене, казав, що я тут все роблю замість них, допомагаю чим можу, і онучка любить зі мною час проводити, як я можу пригнати свою рідну маму, яка нам стільки допомагає у всьому.
Я не хотіла аби вони сварились через мене. Наступного дня я все прибирала, наготувала їм їсти, відвела онуку до саду, зібрала валізи й поїхала до себе додому в село. Про своє рішення я вже сказала сину коли їхала в автобусі. Він почав казати, що не треба було так поспішати, що він би мене відвіз, але я чула всю їхню розмову, тому з рішенням не вагалась.
Повернулась я у рідний будинок, та як виявилось, будинок за стільки часу потребує ремонту. За чотири роки підлога прогнила, дах протікає, з вікон дує. Як мені тут жити? Боюсь, дзвонити до сина, зараз, мабуть, невістка вставить свої п’ять копійок і знову буде скандал. За пенсію я зробити ремонт не зможу. Так я й залишилась одна, в старій хаті й допомоги можу не чекати.