Я прожила у своєму будинку все життя. Побудував його ще мій дідо, задовго до моєї появи. Мама завжди говорила, що він був майстром на всі руки. Звичайна маленька хата, але для мене вона була особливою. Хоча б тим, що тут минуло моє дитинство, юність, заміжжя, народження дітей. Тут я зустріла старість. Все життя я прожила в цій хаті. А потім мій чоловік помер, і я сама виховувала обох дітей. Вони були в мене розумні та виховані, тож жодних проблем в їхньому вихованні не виникало. Обоє були відмінниками у школі.
Я не встигла й зрозуміти, коли моя дочка вийшла заміж. А через два роки в мене появився онук. Моїй радості не було меж. З сином було складніше, він переїхав жити в інше місто, знайшов там роботу, а от з сім’єю в нього ніяк не складається.
У мене стільки хороших спогадів, пов’язаних з моїм домом. Але насправді він вже настільки старий, що жити в ньому неможливо. Потріскані стіни, дах протікає, я економлю газ, як можу, тому в хаті холодно, підлога вже стара. Син давніше щось там утеплював, але все марно. В мене вже руки опускаються.
Під дахом ще є цілий рій бджіл, яких я дуже боюсь. Але що хотіти від старого будинку, який, здається, от-от має розвалитися?
А недавно я зустріла свого сусіда. Він щасливий повертався додому. Мені стало цікаво, що в нього трапилося, тож я вирішила запитати. Він же став хвалитися, що син з невісткою вирішили забрати його жити до себе. Адже в такий непростий час потрібно підтримувати та оберігати одне одного. Я йому по-щирому заздрила. Мені теж хотілося, щоб діти забрали мене до себе…Але я не хотіла їм нав’язуватися. А недавно дочка подзвонила та сказала, що вони хочуть мені дещо показати.
Я була впевнена, що в мене буде подібна історія, як в сусіда. Нарешті я житиму зі своїми дітьми в теплі та затишку. Моїй радості не було меж. Я гарно одяглась та стала з нетерпінням чекати, поки діти приїдуть та заберуть мене. Подумки вже прощалась зі своїм домом.
Діти привезли мене в центр міста. Я побачила перед собою велику красиву новобудову. Дитячий майданчик поруч, садок, магазини. Я вже уявляла, як бавлю там своїх онуків. Ми піднялися ліфтом на сьомий поверх, зайшли у квартиру – а там три просторі кімнати. Сучасний ремонт, від якого аж очі розбігаються. Невже моя мрія стала реальністю?
– Діти, яка краса! А де ж я житиму? Де моя кімната? – вигукнула я в захваті.
Донька глянула на мене здивованими очима, а потім сказала: “Мамо, взагалі тут житимемо лише ми…А покликали тебе, щоб ти за нас пораділа. Нам усім тісно буде. Та й в тебе є де жити. Як ти свій дім покинеш? Вибач, але ми навіть про таке не думали. От погостювати – будь ласка. Завжди раді. Ти ж на старість хочеш пожити у спокої”.
Я не знала, що на це відповісти. Попрощалася з дітьми, а сама побігла на автобус, щоб швидше в село доїхати й не показувати, як мені боляче від того, що зі мною так поступили. А сльози так і котилися з очей.
Гадала, вони передумають та все ж заберуть мене до себе. Але ж ні. Донька чітко дала зрозуміти, що я з ними не житиму, а доживатиму літа у своїй старій хатині. А може вони мають рацію. Я вже немолода, молодь зараз сучасна, всі окремо хочуть жити. Та й куди я подіну свого старого вірного пса?
Сама вигадала, що мене хтось має забрати, тепер ображаюся. Може й дійсно, хай молоді живуть своїм життям, а мені старій потрібно з цим змиритися? Що скажете?