Всі відмовляються мене розуміти. Я часто зверталась до рідних і близьких аби тримати від них пораду, але нічого й справді корисного я від них не чула. Тому спробую розповісти тут, можливо, хтось знає як діяти у таких ситуаціях.
Звичайно, ті хто не був в такій ситуації, той мене почне засуджувати. Я неодноразово порівнювала своє життя і життя своєї невістки. І переважно мене всередині згризає заздрість. Вона вийшла заміж за мого єдиного сина, який любить її до нестями, береже та піклується про неї. Я, на жаль, ніколи цього всього відчути не могла на собі. Мій чоловік був зовсім іншою людиною. Тому дочекатись від нього щось хороше я могла рідко.
Звичайно я вийшла заміж, бо сильно його покохала, хоч всі й казала мені, що він надто складна людина і що мені в житті із ним буде тяжко. Я настільки його любила, що нічого не бачила і не чула, лише знала, що моя любов обов’язково зможе на нього вплинути. Але з кожним роком нашого шлюбу нічого краще не ставало, а навпаки, тільки гірше. І уже через 10 років я подумала про те, щоб розлучитись, але єдине, через що я гальмувати – це син, для якого я хотіла, щоб він мав повноцінну сім’ю.
Ось власне за цю ситуацію мене багато хто не розуміє: коли мій чоловік помер, я начебто видихнула, мені стало легше. Наче з плечей зняли тяжкий багаж, який я все життя тягнула на собі. Інші чоловіки мене не цікавили, та й бажання ніякого не було до знайомства, тому я почала багато часу приділяти синові. Я вкладала у нього всі сили, я хотіла аби він був добрим, вихованим та люблячим. Хоч я й пожертвувала своїм життя заради цього, але я розумію, що воно того вартувало.
Почався етап, коли сину почали подобатись дівчата і він став із ними зустрічатись. Я ніколи не хотіла вказувати йому як зробити правильно, чи лізти до нього зі своїми порадами коли він цього не просить, тому допомагала йому розібратись з чим-небудь тільки тоді, коли він сам цього просить. Інколи я дозволяла йому помилятись, щоб він сам робив висновки зі своїх проступків. Через деякий час він познайомив мене із дівчиною, на якій хотів одружитись, я нічого поганого про неї ніколи не казала, та й підстав не було, якщо чесно, для цього.
Коли відбулось (урочисте) свято, і всі гості їх вітали, і я в тому числі то я сказала невістці одну річ: «ти дійсно виграла щасливий білет і не прогадала». Мій син був ідеальним чоловіком, він у всьому їй допомагав, любив, оберігав. А коли вона була вагітна, і часто капризна, то тільки аби вона не засмутилась, він відразу ж готовий був бігти хоч куди, аби усякі бажання виконати. Нещодавно їхньому сину виповнився рочок і ми вирішили сім’єю відсвяткувати.
Коли ми всі разом сіли за стіл, тоді я й зрозуміла, яка заздрість невістці у мене всередині. Вона знайшла чоловіка, який дивиться на неї не відводячи закоханий погляд, він робить все, що вона хоче, слухає її та з повагою ставиться. Він готовий на все, аби вона була щаслива. У мого сина навряд чи такі теплі спогади про його день народження у дитинстві, зазвичай вони всі закінчувались пиятикою і скандалами.
На середині святкування, вони вирішили повідомити мені ще одну новину, що невістка вагітна вдруге. Тут мене й мало не розібрали сльози, звичайно, я була рада за подружжя, але я так і зі своїм чоловіком не змогла завести другу дитину, а так хотіла. Коли я поверталась додому, я була така рада, що змогла виховати такого сина, я була горда, що у мене є такий син. Я переконана, що він зможе виховати сина, або дочку так, що ще комусь в житті ще точно так повезе, як і його дружині пощастило із ним.
Підкажіть, як мені позбутись цієї заздрості, бо мені так соромно перед собою, я ж справді рада, що мій син щасливий.