Я сама з Харкова, але навчалась у Львові, там і познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. З часом двоє знайшли тут роботу і почали жити.
Коли мені було 10 років тато нас покинув, тому мама виховувала мене сама і все тягнула на собі, я за це її дуже вдячна, хоча й нерідко мене обурювало, як часто змінювалися «вітчими».
Коли у мене народилась Таня, то з мамою ми бачилися все рідше. Але після 24 лютого вона переїхала до нас і ми з чоловіком щиро надіялися на її допомогу, адже він тепер був змушений ще більше працювати аби забезпечити нас всіх, а я повернулась на роботу на пів ставки (на щастя, дистанційно).
Перші дні мама дійсно допомагала мені і я могла спокійно працювати, а потім вона кудись йшла в обід і не з’являлась до пізнього вечора. Коли ми у неї запитували, куди вона зникає, то та лише мовчала. Інколи вона й зовсім приходила п’яною і поводила себе неадекватно, чим лякала дитину.
Спершу мій чоловік та я мовчали й чекали, доки це припиниться. Але потім наше терпіння луснуло. Мій чоловік знайшов кімнату у гуртожитку й орендував її для мами. Я склала її речі. І одного вечора, коли мама знову повернулась п’яна, чоловік її повідомив: «Завтра у вас буде нове житло, речі ваші ми вже склали, тому лягайте спати, завтра на вас чекає довгий день!». Мама спантеличено дивилась на мене, думала, що я почну її захищати, але я лише посміхнулась і сказала, що, на щастя, вахтерка там добра і дозволить її приходити після 10 вечора.
Потім мама таки розповіла мені, що всі ці дні ходила на побачення і шукала собі чоловіка, а те, що я з чоловіком потребували її допомоги – її сильно не турбувало.
Це все, що розповіла мені мама про своє життя з нами, адже сильно образилась і тепер майже не говорить зі мною, а чоловіка взагалі уникає. Як ви вважаєте, чи правильно ми вчинили, коли відселили від нас маму?