Все розпочалось з того, що я була складним підлітком. Часто гуляла до пізньої години, їздила із друзями далеко за місто, не підіймати телефон, погано вчилась. Якщо чесно, була найгіршою ученицею в класі. Звісно, батьки ночами не спали, хвилювались, батьки мали ще одного сина.
Одного дня коли я прийшла додому, то побачила, що на порозі стоять валізи із моїми речами. Мені й пояснювати нічого не потрібно було, я просто забрала всі речі й мовчки вийшла із квартири.
Виховувала нас мама із братом одна, та за якийсь час вона зустріла чоловіка за якого вийшла заміж вдруге і мама завагітніла дівчинкою. Зрозуміло, мама більше часу почала приділяти їй, ніж мені із братом. Ми ж не були винні в тому, що ми були народжені не від коханого чоловіка. Хіба ми не достойні аби нам приділяли такої ж уваги та любові?
Доросле життя у мене почалось доволі рано, відразу ж коли я закінчила школу. Вступати в університет, я одночасно влаштувалась ще на дві роботи, щоб змогти себе саму забезпечити. Згодом я зустріла прекрасного чоловіка, відчула в ньому рідну душу, і закохалась. Через декілька місяців він зробив мені пропозицію, і ось я вже стала його дружиною.
Виховуємо прекрасного хлопчика, придбали собі власне житло та машину. Живемо у злагоді та любові. Але синочок часто запитує про своїх бабусю і дідуся. А що я йому скажу? Що не те що їх дитина, їм онуки тим більше не потрібні. Минуло вже стільки часу, а від них не чути було ні сном ні духом. Невже рідні батьки можуть бути такими байдужими до своїх дітей? Для мене це дуже болюче місце, я все зроблю, аби мій синочок ніколи такого не відчув. Звичайно, я не ідеальна мати й часто теж помиляюсь. Але краще я дозволю сину помилитись один раз, і дам йому зрозуміти, що він завжди зможе прийти до батьків і звернутись до нас із тим, що його турбує, ніж він буде знати, що мені байдуже на те, що робиться у його житті. Я все зроблю, аби мій син мав щасливе дитинство!