Ми із чоловіком виховуємо двоє діток, різниця між ними всього три роки. Найменшому Миколі – 3, а старшій Юліці – 6. Юля мені дуже допомагає із молодшим синочком, коли я відлучусь на хвильку – пригляне за меншим. Живемо ми в любові та злагоді, чоловік допомагає, з роботи вертається чим скоріш, аби з дітками побути. Поки він із ними бавиться та бешкетують я швиденько готую на всіх вечерю.
Тяжко звичайно іноді, усяке буває, дітки теж бувають капризні й без настрою. Але підтримка чоловіка не менш важлива, це дуже допомагає не «розкисати», скажімо так. Чоловік теж втомлюється на роботі, а ще приходить і бешкетники хочуть уваги від тата, але це в радість, якщо чесно. Все в нас було добре, поки синочок не захворів. Лікарі радять, що хвороба мине з часом, якщо частіше бути із малюком на природі, а ще краще зняти будиночок на літній період десь за містом. Миколі потрібно багато свіжого повітря, тому наразі потрібно жити нам за містом.
Ми засмутились, що синочок підхопив хворобу, але нас тішило те, що в селі жили батьки чоловіка і ми повідомили їм, що приїдемо пожити до них влітку. Свекруха, звичайно, не зраділа, почала кричати, що в неї роботи купа, а ще наше ціле сімейств буде їй на шиї сидіти. Мовляв, народили дітей, тож розв’язуйте свої проблеми як хочете. Але проблеми з фінансами дійсно були, бо якщо ми б зняли будинок за містом, то найгірше б було чоловікові. Довелось би щодня їздити в місто на роботу, а так коштів дійсно буде бракувати, адже все буде витрачатись на те, щоб заправляти машину, бо дорога не близька. Ми пояснили це свекрусі, адже це її син, її внуки, невже їй так байдуже на нього. Але ніякі доводи їй не допомагають, кричить ні та все. Невже так може бути байдуже, адже це дитинка, яка зовсім ні в чому не винна. Ми ж не чужі люди, я ж все розумію, може вона мене не любить, не приймає, але ж Микола, її рідний внук. Свекруху ми вмовити не могли, а як далі бути, ми й не знали.
Вирішила я набрати своїх батьків. Поділилась я із ними своїми проблемами, розповіла про те, як свекруха себе повела із нами. Мої батьки вислухали мене, підтримали, сказали, що за якийсь час вони мені передзвонять і щось рішимо. Вони мені передзвонили й сказали, що приїдуть, а живуть вони в іншому місті. Кажуть, що, оскільки, вони пенсіонери, то орендуємо будинок в селі, а дітки будуть там із ними, поки Микола не одужає. А щоб фінансово їм допомагати, я вирішила, що влаштуюсь на роботу, а бабуся з дідусем раді, що онуки будуть із ними, адже для них це потіха.
Так вже мені не пощастило зі свекрухою, але маю дуже люблячих і золотих батьків.