Ми завжди жили з татом, бабусею і дідусем. Коли в мене і в сестри з’являлися запитання, чому в інших дітей є мама, а в нас немає, тато дуже делікатно натякав нам, що в нас мама теж є, просто вона далеко і в неї своє життя. Є безліч дітей, які ростуть у неповних сім’ях з одним батьком, але з іншого боку, у нас же їх цілих три! Бабуся з дідусем нас дуже любили. Ніколи не забуду, як нам перед сном дідусь розповідав історії про Оле-Лукойє, а бабуся зранку пекла для нас дуже смачні пиріжки з вишнями.
Це було чудове дитинство, яке в нас забрала мама. Тато працював на знос і на роботі в нього стався серцевий напад. Ми його втратили, але добрі люди з його роботи не раз збирали для його доньок гроші, та й бабуся з дідусем не шкодували на нас ні копійки. А потім з’явилася мама. Вона заявила, що законний опікун і забирає нас.
Молодша сестра охочіше йшла, ніж я, але згодом ми обидві сильно пошкодували. Мама нас не любила. Вона відвезла нас до нашої другої бабусі в село, де ми світу білого не бачили й забули, що таке любов і турбота, у будні вирушаючи до школи в сусіднє містечко, а вдень і у вихідні працювали на городах. Друга бабуся ніколи доброго слова не говорила, а повернутися у свою справжню сім’ю ми не могли, бо мама сказала, що нізащо не відмовиться від нас.
Повернулися ми до нашої бабусі вже через багато років, коли виросли. Дідуся на той час не стало, але бабуся прийняла нас із розпростертими обіймами. Ми можемо проводити з нею достатньо часу, і вона любить нас так само сильно, тільки тепер ми давно не діти. У нас навчання, робота, якісь плани на своє сімейне життя, а дитинство давно пішло…